|
Їдучи в 1847 році у Верхівню до своєї
майбутньої дружини Евеліни Ганської, уже на той час дуже відомий
французький письменник Оноре де Бальзак перетнув кордон Російської
імперії в містечку Радивилові (Радзивилові) і після гарної гостини в
начальника митниці пана Гаккеля попрямував у місто Дубно (нині на
Рівненщині).
Тільки недавно я зміг осилити всі дорожні нотатки письменника,
озаглавлені "Лист про Київ” (уперше були видані у Франції в 1927 році), і
з’ясував додаткові подробиці про Бальзака в Дубні. Ні, все-таки мушу
розчарувати місцевих художників: замку XYI-XYII ст., у якому діяли герої
пізніше створеної повісті "Тарас Бульба" М.Гоголя, він не бачив, бо про
нього не згадував. Але бачив тутешні дороги, бачив села й селян у
навколишній місцевості, і його враження нам цікаві.
Уперше про Дубно автор багатотомної "Людської комедії” почув у Бродах на Львівщині. Виникли проблеми, як їхати далі.
"...Коли я знову заговорив про можливість добратися до Бердичева за
добу, рухаючи зі швидкістю чотири льє за годину, як поштова карета, що
йде з Петербурга в Тауроген, – пише Бальзак, – на його (хазяїна готелю. –
В.Я.) губах знову заграла давня лукава посмішка. Оскільки мені
потрібний був екіпаж, він "посватав” мені чарівну бричку, яку було
потрібно переправити в Київ, за що мені навіть готові були вручити деяку
суму на дорожні витрати, однак, довідавшись, що коні будуть поштові,
посередник, уже згодний було дати мені шість карбованців із двадцяти
п’яти, котрі я просив, відмовився навідріз. Ця відмова мене
заінтригувала; я знову вдався до підмоги готельного слуги, і він пояснив
мені, у чому полягала моя необережність.
- Російські кучери – дикуни, вони мчаться з такою швидкістю, що екіпаж не доїде навіть до Дубна...”
Урешті-решт усе владналося. У Радивилові письменник був просто
зачарований виявленими йому знаками уваги, вишуканою вечерею,
спілкуванням із місцевим начальством, що зібралося у Павла Гаккеля і
його дружини.
Але пора й рушати. Був останній день літа, 31 серпня (за старим, російським стилем).
І знову зацитую запис: «Веселість мою, утім, розвіяла непохитність
поліцмейстера, що, не маючи друкованих бланків, навідріз відмовлявся
видати мені розпорядження для станційних доглядачів. Умовити його не
було ніякої можливості; він пояснював, що дуже жалкує, але проти правил
не піде. Він уже два місяці просив надіслати йому бланки, але так нічого
й не одержав. У цьому епізоді – весь дух російського суспільства”.
І все ж намір їхати був сильнішим за всі перепони. Нові друзі знайшли
спосіб оминути перешкоди, найняли приватних коней і відправили гостя в
Дубно, давши в дорогу лист до тамтешнього поліцмейстера, в якого,
надіялися, такі бланки знайдуться. А ще запропонували в дорогу подушку –
щоб не так сильно трясло на вибоїнах. І виділили провідника, який мав
розраховуватися на станціях, оскільки Бальзак ні слова не розумів
по-російському.
«Поїздка з Радзивилова в Дубно, – ділиться спостереженнями романіст, –
зовсім не те, що поїздка з Парижа в Гонес (містечко біля Парижа. –
В.Я.). Навколо дороги стіною стояли темні соснові ліси, і я щохвилини з
побоюванням очікував, що колоди, залишені на дорозі російськими
лісорубами, виявляться рифами, згубними для нашого суденця, однак кучеру
темрява анітрошки не заважала. Те була одна з прекраснейших ночей, яку я
провів у подорожі. Неможливо уявити собі, яка насолода – мчатися по
невідомій пустелі зі швидкістю поштового голуба. Це п’янить душу, немов
квакерські хороводи. Мандрівник і без того перебуває у владі мрій, а
монотонний дзенькіт дзвіночка довершує справу”.
Якщо взяти до уваги, що саме поштовий шлях послужив у другій половині
ХІХ ст. місцем прокладення залізниці, то можна легко скласти уявлення
про маршрут поїздки.
"Нарешті, о пів на третю, ми дісталися Дубна, – занотовує письменник,
– мене висадили в дворі поштової станції. Довіривши свою долю
російському провідникові, я кинувся на диван, твердий, немов похідне
ліжко, і вперше за останні дев’ять днів заснув; я спав сном дитини, сном
знесиленого борця, тим сном, від якого не здатна розбудити навіть
гарматна пальба. Ранком поліцмейстер, справжній росіянин у парадному
мундирі з хрестами, під’їхав до станції в кареті, запряженій четвірнею, і
застав мене за кавою. Подорожня була мені виписана з дотриманням усіх
необхідних церемоній. Поліцмейстер, гвардійський офіцер, дуже шкодував,
що я кваплюся: дружина його була б щаслива почастувати мене сніданком; я
пообіцяв заїхати до неї на зворотному шляху й о десятій ранку вирушив
далі з твердим наміром змусити кучерів везти мене так само швидко, як
возять імператора, тобто зі швидкістю тридцять верст за годину. Заради
цього я був готовий не шкодувати копійок на чай. Завважте, що свого я
домігся. Якби я не був змушений постійно гаяти час на поштових станціях,
змінюючи коней, здолав би сто льє за п’ятнадцять годин, однак на кожній
станції мені доводилося затримуватися на півгодини, а вночі навіть на
три чверті години”.
Бальзак не може втриматися, щоб опосередковано не похвалити своєї
витривалості: "Провідник мій, людина загартована, як мало хто, десятки
разів просив мене зупинитися, знаками показуючи, що він утомився і хоче
спати, але я повторював: "Бердичів!" І чоловік цей, звиклий до послуху,
покірно всідався в кибитку, однак при цьому уважно дивився на мене,
бажаючи упевнитися, що я створений з тієї ж плоті й крові, що і він...
Коні мчалися так швидко, що клуби піску й пилу вибивалися з-під їхніх
копит прямо мені в обличчя. Однак мене переповняло радісне відчуття, що
російські коні несуть мене швидше, ніж німецькі потяги. Провідника свого
я пригощав галетами і французьким язиком; утім, йому найбільше
сподобалася ганусівка, до якої він раз у раз прикладався з незворушним
виглядом”.
З Дубна їхали в напрямку на Аннопіль (нині село Ганнопіль
Славутського району на Хмельниччині). Може, через Мирогощу, Мізоч,
Могиляни, хоч не виключено, що через Здовбицю, Клинці, Малу й Стару
Мощаницю, Дермань... Неможливо передбачити, щоб дорога бігла вдалині від
населених пунктів, однак Оноре де Бальзак стверджує: "Шляхом від Дубна
до Аннополя, куди прибув близько шостої вечора, я не бачив навкруги
нічого, крім скошених полів, плоских, наче кришка табакерки. Через кожні
п’ятдесят верст поруч з дорогою чи на обрії я зауважував чудовий
поміщицький будинок, оточений парком; його позеленілий мідний дах
виблискував у сонячних променях. Як несхоже було все, що я бачив, на
Галичину! Раз у раз траплялися селяни й селянки, які весело й
безтурботно, мало не з піснями, йшли в поля трудитися або поверталися
додому. Безсумнівно, ніхто не попереджав цих людей про моє наближення;
ніяке начальство не наказувало їм веселитися; я бачив життя, як вона є”.
Таким це було життя насправді чи тільки здалося з побіжного
ознайомлення – судити не мені, є незаперечні історичні факти. Просто,
їдучи в Росію, де мав намір узяти шлюб з її підданою, письменник
навмисне вписував у нотатки, призначені, як передбачалося, для
опублікування в газеті "Журналь де Деба”, такі міркування, котрі мали б
сподобатися імперській владі, а відтак полегшити вирішення його
"російської” проблеми.
На жаль, через півроку після одруження в 1850 році письменник, уже
тяжко хворий, покинув цей світ – у віці 51 рік, не принісши щастя
Евеліні. Виявився не до часу його "Лист про Київ”.
І на закінчення ще одна цитата: "Від кордону (тобто від Радивилова. –
В.Я.) до Бердичева я їхав по місцевості, подібній до краю Бос (у
Франції), але краю Бос завдовжки й і завширшки в сто льє; поля тут
перемежовуються з піщаними смугами, що поросли сосновим лісом. До вечора
я дістався до маленького містечка Аннопіль; на в’їзді в нього я зустрів
поміщика, що у товаристві своєї дружини прогулювався уздовж кам’яної
огорожі – однієї з визначних пам’яток тутешніх пустель, тому що тут усі
житла, навіть найбільш розкішні, оточені плотом або парканами дощаними
чи збитими з колод”.
Якою дорогою їхав Бальзак назад, у січні 1848 року, не відомо.
Найбільш вірогідно, через Вишнівець, де мав свій маєток зять Евеліни
Ганської – Георг Мнішек. Очевидно, туди, зустрівши в Радивилові, повіз
він письменника у другий його приїзд в Україну. Про такі плани можна
судити з опублікованого листування. Судячи з усього, Дубно надалі
залишалося поза маршрутами пересування Бальзака. |
